Айзенк

Деталі

Створено: Вівторок, 17 травня 2011, 17:03

Перегляди: 2701

Ганс Юрген Айзенк (нім. Hans Eysenck, 4 березня 1916 року, Берлін - 4 вересня 1997) - британський вчений-психолог, один з лідерів біологічного напрямку в психології, творець факторної теорії особистості, автор популярного тесту інтелекту.

У молодості Айзенк захоплювався астрологією і навіть посилав гороскопи керівникам нацистської партії. Незабаром після приходу до влади нацистів емігрував до Англії. Планував вступити на фізичний факультет, проте вимоги до вступників там виявилися іншими, ніж у Німеччині, і в результаті він вибрав психологію. Освіту здобув у Лондонському університеті (доктор філософії і соціології). З 1939 р. по 1945 р. працював в якості психолога-експериментатора в госпіталі Mill Hill Emergency, з 1946 р. по 1955 р. - завідувач заснованого ним відділення психології при Інституті психіатрії госпіталів Маудсли і Бетлем, з 1955 р. по 1983 р. - професор Інституту психології при Лондонському університеті, а з 1983 р. - почесний професор психології.

Ряд досліджень Айзенка були сприйняті як «шокуючі»; їх теми, цілком нормальні для нацистської Німеччини, в Європі представлялися неприйнятними. Зокрема, він досліджував психологічні відмінності між представниками різних рас.

Засновник і редактор журналів «Personality and Individual Differences» і «Behaviour Research and Therapy». Почав свої дослідження базових ознак особистості з аналізу результатів психіатричного обстеження, що включає описи психіатричних симптомів, контингенту солдатів - груп здорових і визнаних невротиками. У результаті цього аналізу було виділено 39 змінних, за якими дані групи виявилися істотно різними і факторний аналіз яких дозволив отримати чотири фактори, у тому числі фактори екстраверсії-інтроверсії та нейротизму («Dimensions of Personality», L. 1947). В якості методологічної бази Айзенк орієнтувався на розуміння психодинамічних властивостей особистості як зумовлених генетично і детермінованих в кінцевому рахунку біохімічними процесами («The Scientific Study of Personality», L., 1952). Спочатку він інтерпретував екстраверсію-інтроверсію на основі співвідношення процесів збудження і гальмування: для екстравертів характерні повільне формування збудження, його слабкість і швидке формування реактивного гальмування, його сила і стійкість, для інтровертів ж - швидке формування збудження, його сила (це пов'язано з кращою освітою у них умовних рефлексів і їх навчанням) і повільне формування реактивного гальмування, слабкість і мала стійкість. Що ж стосується нейротизму, то Айзенк вважав, що невротичні симптоми являють собою умовні рефлекси, а поведінка, що представляє собою уникнення умовно-рефлекторного подразника (сигналу небезпеки) та усуває тим самим тривожність, є самоцінним.

Необхідно відзначити, що Айзенк переосмислив терміни екстраверт і інтроверт, введені К. Г. Юнгом - спочатку вони мали інший зміст.

У роботі «Біологічні основи індивідуальності» («The Biological Basis of Personality», Spriengfield, 1967) Айзенк запропонував вже наступну інтерпретацію цих двох особистісних чинників: висока ступінь інтроверсії відповідає зниженню порогу активації ретикулярної формації, тому інтроверти відчувають більш високу збудження у відповідь на екстероцептивні подразники, а високий ступінь нейротизму відповідає зниженню порогу активації лімбічної системи, тому у них підвищена емоційна реактивність у відповідь на події у внутрішньому середовищі організму, зокрема, на коливання потреб. У результаті подальших досліджень із застосуванням факторного аналізу Айзенк сформулював «трехфакторную теорію особистості».

Ця теорія спирається на визначення риси особистості як способу поведінки в певних життєвих областях: на нижчому рівні аналізу розглядаються ізольовані акти у специфічних ситуаціях (наприклад, виявляється зараз манера вступати в розмову з незнайомою людиною); на другому рівні - часто повторюване, звична поведінка у змістовно схожих життєвих ситуаціях, це - звичайні реакції, діагностуються як поверхневі риси; на третьому рівні аналізу виявляється, що повторювані форми поведінки можуть об'єднуватися в деякі змістовно однозначно визначаються комплекси, чинники першого порядку (звичай бувати в компанії, тенденція активно вступати в розмову і пр. дають підстави постулювати наявність такої риси як товариськість); нарешті, на четвертому рівні аналізу змістовно певні комплекси самі об'єднуються в фактори другого порядку, або типи, що не мають явного поведінкового виразу (товариськість корелює з фізичною активністю, чуйністю, пластичністю та ін, ), але заснованих на біологічних характеристиках. На рівні чинників другого порядку Айзенк виділив три особистісних виміру: психотизм (P), екстраверсію (E) і нейротизм (N), які розглядає як генетично обумовлені активністю ЦНС, що свідчить про їхній статус рис темпераменту.

У величезному числі прикладних досліджень, які Айзенк провів для доказу своєї теорії, найчастіше разом з фахівцями у відповідних областях, була показана важливість відмінностей за цим чинникам у статистиці злочинності, при душевних захворюваннях, в схильності до нещасних випадків, у виборі професій, у вираженості рівня досягнень, у спорті, в сексуальній поведінці і т. д. Так, зокрема, було показано, що за факторами екстраверсії і нейротизма добре диференціюються два типи невротичних розладів: істеричний невроз, який спостерігається у осіб холеричного темпераменту (нестабільні екстраверти) і невроз нав'язливих станів - у осіб меланхолійного темпераменту (нестабільні інтроверти). Також їм були проведені численні фактор-аналітичні дослідження різних психологічних процесів - пам'яті, інтелекту, соціальних установок.

На основі «трехфакторной моделі особистості» Айзенк створив психодіагностичні методики EPI («Manual of the Eysenck Personality Inventory» (совм. з Eysenck BG), L., 1964) і EPQ, продовжили низку раніше створених - MMQ, MPI («Manual of the Maudsley Personality Inventory », L., 1959).

Айзенк - один з авторів «трифазної теорії виникнення неврозу» - концептуальної моделі, яка описує розвиток неврозу як системи вивчених поведінкових реакцій («The Causes and Cures of Neuroses» (спільно з Rachmann S.), L., 1965); на основі цієї поведінкової моделі були розроблені методи психотерапевтичної корекції особистості, зокрема, одна з варіацій аверсивное психотерапії і невроз, конституція і особистість.